Прапори різних країн мають за собою певну історію та значення, які пов’язують їх з кожною з цінностей, дорогих їх країні. Хорошим прикладом є прапор Франції, який тепер пізнаваний у всьому світі. Свого часу він пройшов через безліч складних етапів в історії, перш ніж досяг знаменитого триколору.
Який прапор у Франції
Символіка, якою сьогодні пишається країна, зберігає історію, що народилася як плід ліберальних ідей, що прийшли з революцією 1789 року. Ідея була натхненням Маркіза де Лафайєта – військового та політичного діяча. Він закликав народ прийняти цю колірну схему як знак Батьківщини. Йшлося про поєднання червоного, білого та синього вертикально.
Згодом було вирішено змінити порядок колірних смуг, помістивши синю смугу поруч із штоком, а червону смугу в кінці. Ця ідея виникла за порадами відомого французького художника Жака-Луї Давида.
Французький прапор трьох вертикальних смуг став офіційним разом з конституцією 1946 і 1958 років. З цього моменту прапор, який майорить на всіх офіційних заходах, а також на громадських будівлях.
Кольори Французького прапора
До революції (1789) національним кольором країни був білий, пов’язаний із монархією, а також абсолютистською владою. Однак у революційному кліматі стали використовуватися різні елементи, пов’язані з політичною символікою, у цьому контексті виникла ідея триколірного прапора, який використовується і сьогодні.
У період революції уряд Парижа зажадав, щоб озброєні громадяни носили кольори міста на відміну від монархістів. Прапор був тоді квадратний, складався з двох вертикальних смуг, однієї синій, однієї червоної. Після народного повстання 1789 року взяття в’язниці Бастилії було вирішено об’єднати червоний і синій, пов’язані з народом, з білим кольором монархії, що ще панувала в ті часи. Білий між ними, один із способів вказати, що монархія з народом. Пізніше революція скинула монархію та встановила Першу Французьку Республіку. Як виглядає прапор Франції зараз можна переглянути на фото.
Що означають кольори Франції
Як і в багатьох символіках, реальне значення кольорів підлягає певному обговоренню. Найбільш поширена версія:
- Синій: один із основних квітів міста Парижа.
- Білий: традиційний колір монархії у Франції.
- Червоний: другий колір прапора Парижа, символу революціонерів, хоча червоний може символізувати кров народу, пролиту за свободу.
Щодо вертикальності трьох смуг, то це був би просто вибір, зроблений для того, щоб не плутати прапор французьких та голландських судів.
Всі Прапори Франції
За колишнього режиму Франція мала велику кількість варіантів, багато з її військових, морських символів були складними і зазнавали художніх варіацій. Основу державної символіки становив королівський герб – синій щит із трьома золотими ліліями.
Прапор Французької Імперії був змінений Французької революції (1789). Стали переважати прості конструкції, що виражали радикальні зміни, що відбуваються у соціальній, політичній та економічній сфері. Традиційні кольори Парижа – червоний та синій, були популярними, особливо серед революціонерів. Також було додано колір Бурбонів – білий.
Через 4 роки синьо-біло-червоний Триколор став офіційною державною символікою для використання армією, флотом та людьми. Вважалося, що таке забарвлення висловлює основні засади Революції – свободу, рівність, модернізацію та демократію. Французький триколір став найвпливовішим національним символом в історії.
Заміна всіх символів відбулися після перемоги Наполеона I. Білий колір знову став головним. Революція 1830 року зробила власні коригування. Після підйому Луї-Філіпа на престолі, триколір був відновлений. Через 18 років його смуги були перебудовані на синьо-червоно-білому. Однак, з 1848 року, триколір став головним державним символом Франції. Вона не має особливої символіки, яка буде пов’язана з індивідуальними формами у своєму дизайні.
Довгий час смуги були нерівними — червоний був у селі, чергуючись з синім. Наполеон Бонапарт вирішив, що варіант буде незмінним. Такий банер був збережений до цього дня. Стандартна смужка розташована на стандарті. Відтінки були визначені другою статтею Конституції (1958) і вирішили на Жискар Д’Естрен (1976).
